Ще зі шкільної парти ми звикли сприймати українських літературних геніїв чорно-білими портретами на стінах, із суворими обличчями та ноткою якоїсь незримої журби. Мільйони читають їх біографії, вивчають твори, але при цьому, практично ніколи не помічають у них найважливішого — звичайних людей. За кожною ідеально-вичитаною і схваленою біографією стоїть людська доля з усіма її перемогами та невдачами, стоїть особистість з усіма її плюсами й мінусами, стоїть цілий світ, який вже ніколи не буде розгаданий до кінця.
Леся Українка та Ольга Кобилянська є якраз чудовими прикладами того, наскільки можуть відрізнятися створені літературні образи від звичайних, живих людей. Адже обидві — не просто геніальні письменниці, а сміливі, прогресивні, вільнодумні жінки, які попри всі нелегкі обставини свого життя мали внутрішній стрижень жити так, як хотілося саме їм. Родоначальниця жанру драматичної поеми в українській літературі Леся Українка та культова фігура українського письменницького модернізму Ольга Кобилянська вважаються одними із перших феміністок на теренах нашої країни. А їх чуттєве листування, що тривало аж до смерті Лесі, містить цілу палітру емоцій та почуттів. То ким же вони були? Просто щирими подругами, бісексуалками чи лесбійками? Спробуємо розібратись.
Історія знайомства
У 1891 році Леся Українка разом із матір’ю Оленою Пчілкою їхали до Відня на лікування, адже дівчина практично все життя страждала важкою хворобою — туберкульозом кісток. Дорогою вони зупинилися у Львові та познайомилися з учнем та близьким соратником Лесиного дядька Михайла Драгоманова — Михайлом Павликом. Саме він, по прибуттю мисткині до Відня, надіслав їй повість Ольги Кобилянської «Лореляй» (попередня назва «Царівни»). До речі, цей твір авторка починала писати німецькою мовою, якою володіла з дитинства, як і польською, румунською, чеською, і, звісно ж українською.
Прочитавши повість Леся одразу пише Михайлові: «Щось є у ній свіже, молоде та оригінальне, в цій повісті я бачу правдивий літературний талант, а не дилетантизм літерацький, що вже так обрид мені в нашій літературі». Хлопець переказав ці слова самій Ользі, яка була страшенно схвильована таким відгуком. Вочевидь, вже тоді між жінками трапилася якась заочна «хімія». На той момент Лесі було 20, а Ользі 28.
За рік, перебуваючи вже на лікуванні у Берліні, Леся вперше написала Ользі, зав’язалося дружнє спілкування. Дізнавшись, що Кобилянська планує поїздку на археологічний з’їзд до Києва, Леся сподівається познайомитися особисто і запрошує Ольгу до садиби Косачів у Гадяч (Полтавщина). Саме там відбулася перша зустріч жінок.
Відоме листування
Повної картини ми, на жаль, побачити не можемо, оскільки збереженими є лише Лесині листи до Ольги, та всього один лист Кобилянської до Українки, решта ж дивним чином зникла з особистого архіву мисткині. Передувала цьому досить інтимному та чуттєвому листуванню ще одна особиста зустріч письменниць, коли Леся поїхала в гості до подруги на Буковину.
У той момент обидві жінки переживали особисті драми. Леся Українка нещодавно поховала свого коханого Сергія Мержинського — молодого, захопленого марксиста з Білорусі, котрий страждав від туберкульозу легень. Мисткиня була з ним до останнього дня, і саме біля ліжка Сергія за одну ніч написала енергетично-потужну драматичну поему «Одержима». Ольга Кобилянська ж переживала розрив стосунків із найбільшим коханням свого життя Осипом Маковеєм — молодшим від неї на три роки вчителем та літературним критиком. Пара кілька років проживала разом, а коли Ольга наважилась зробити чоловікові пропозицію, він відмовив, вказавши на її вік. Кобилянській було 32. Очевидно, що такі обставини дуже зблизили жінок та поселили у їх душах абсолютно нові для обох почуття.
Унікальною рисою інтимної кореспонденції письменниць стало вживання третьої особи замість першої та ще й виключно в чоловічому роді: «хтось» і «хтось»: «А якби тепер тут був хтось та ще й хтось, вони пішли б разом над Черемош, от таки зараз у сю темну-темну ніч, і слухали б, як вода шумить, і дивились би, як зорі пробиваються крізь темні хмари, і згадали б мовчки, не говорячи слова, все найгірше і все найкраще з свого життя, погляди й руки стрівались би в темряві, і було б так тихо-тихо, дарма, що річка шуміла б… а потім хтось вернув би до хати вже менш смутний». Леся у своїх листах часто називала подругу ніжно «хтосічка», «киця», та екзотично «Libe, ferne Lotos blume» (нім. «Мила далека квітка Лотосу»), «Libe, Libste Wunderblume» (нім. «Мила, наймиліша, чарівна квітка»). Такі звертання Леся та Ольга використовували, аби забезпечити своїй кореспонденції анонімність, оскільки на той час спілкування із таким еротичним підтекстом між двома жінками було абсолютно неприйнятним. До того ж тоді мисткині часто використовували листівки, а не листи. Вони доходили значно швидше, проте не забезпечували належної приватності.
Чи був роман?
Як кажуть у народі: «Свічку ніхто не тримав». Тож, звісно, достеменно підтвердити чи заперечити інтимний зв’язок між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською неможливо. Тому баталії дослідників із цього приводу продовжуються. Однак, не так давно, відома сучасна письменниця, літературознавиця та публіцистка Соломія Павличко захистила докторську дисертацію «Дискурс модернізму в українській літературі», де аналізу стосунків мисткинь був присвячений цілий розділ «Дискурс особистих стосунків. Біографічний відступ». Прискіпливо вивчивши усі доступні матеріали, Софія прийшла до висновку, що Леся та Ольга найімовірніше таки були коханками. Лесбійками жінок назвати заледве можна, оскільки обоє перебували в стосунках із чоловіками. Швидше за все у житті мисткинь мала місце бісексуальність, хоч самі вони тоді навіть терміну такого не знали. І це, насправді щастя, що жінкам вдалося проявити свою сутність і проживати всю палітру власних почуттів навіть в умовах такого нелояльного та нетолерантного суспільства.
